Понад 80% українців помічають погіршення ментального здоров’я близьких

Іноді наслідки тривалого стресу легше помітити не у власному стані, а в поведінці тих, хто поруч. Людина може продовжувати працювати, піклуватися про родину, відповідати на повідомлення — і водночас дедалі гірше спати, швидше виснажуватися, втрачати інтерес до звичних речей або реагувати на найменшу напругу так, ніби небезпека вже зовсім близько.

Саме таку картину показало всеукраїнське дослідження громадської думки, проведене у вересні 2024 року Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України спільно з Асоціацією політичних психологів України.

Понад 80% опитаних помітили суттєве погіршення ментального здоров’я своїх близьких і знайомих від початку повномасштабного вторгнення.

Ця цифра говорить не про слабкість окремих людей. Вона показує масштаб навантаження, яке роками проживає суспільство.

Що саме показало дослідження

Опитування тривало з 17 до 28 вересня 2024 року. У ньому взяли участь 1157 повнолітніх респондентів з усіх регіонів України, крім тимчасово окупованих територій. Заявлена похибка вибірки — 3,2%.

Серед ключових результатів:

понад 80% респондентів повністю або частково погодилися, що психічний стан близьких і знайомих значно погіршився;
10,7% не помітили такого погіршення у своєму оточенні;
у південних регіонах негативні зміни відзначили майже 90% опитаних;
у східних областях цей показник становив 75,2%.

Регіональні відмінності не означають, що в одному місці люди «сильніші», а в іншому — «слабші». На сприйняття стану впливають інтенсивність і тривалість загроз, досвід втрат, переміщення, доступність підтримки та готовність говорити про власні переживання.

Психіка витримує — але не безмежно

Під час тривалої небезпеки організм вчиться жити в режимі постійної готовності. Те, що спочатку допомагає мобілізуватися, з часом може перетворитися на виснаження. Напруга вже не завершується разом із повітряною тривогою: вона залишається в тілі, сні, стосунках і способі реагувати на буденні події.

Людина може виглядати зібраною, але витрачати на цю зібраність майже весь внутрішній ресурс. Звідси — різкі перепади настрою, дратівливість, відстороненість, складність зосередитися або відчуття, що навіть проста справа потребує непропорційно великих зусиль.

Функціонувати — ще не завжди означає почуватися добре.

Війна впливає не лише через безпосередню загрозу. Виснажують невизначеність, новини, розлука, відповідальність за близьких, зміна соціального статусу, втрата звичного середовища та необхідність знову й знову пристосовуватися до обставин, які неможливо контролювати.

Як помітити, що близькій людині важко

Окрема ознака не є діагнозом. Важливішими є зміни, які тривають, повторюються й помітно відрізняються від звичного стану людини:

сон став поверхневим, уривчастим або, навпаки, надмірно тривалим;
зник апетит чи їжа стала головним способом зменшувати напругу;
людина уникає спілкування або постійно вступає в конфлікти;
стало складно концентруватися, планувати й завершувати справи;
з’явилися регулярні головні болі, м’язова напруга, прискорене серцебиття чи інші тілесні реакції без очевидної причини;
зник інтерес до того, що раніше давало задоволення;
алкоголь, заспокійливі засоби або ризикована поведінка дедалі частіше використовуються, щоб «вимкнутися».

Найважливіше — не складати список симптомів за іншу людину, а помітити зміну й обережно запропонувати розмову.

Чому турботу відкладають

Чверть учасників дослідження — 25,1% — погодилися з думкою, що під час війни є важливіші справи, ніж ментальне здоров’я. Майже 64% із цим не погодилися.

Відкладання допомоги часто маскується під силу: «іншим гірше», «треба зібратися», «зараз не час», «після перемоги відпочину». Але переживання не зникають від порівняння з чужим болем. Вони лише довше залишаються без слів і без належної уваги.

Серед молоді віком 18–29 років 72% респондентів не погодилися з тим, що турботу про психіку треба відкласти. Серед людей від 56 років таку позицію поділили 57,4%. Можливо, молодші покоління легше користуються психологічною мовою, тоді як старшим звичніше витримувати мовчки. Проте потреба в підтримці не залежить від віку.

Як говорити без тиску

Розмова з близькою людиною не має бути допитом або спробою швидко її «полагодити». Часто краще почати з простого спостереження:

«Я помічаю, що останнім часом ти швидше втомлюєшся і майже не спиш. Я поруч. Хочеш розповісти, як тобі зараз?»

Далі важливо:

Слухати, не поспішати з порадами. Людині може бути потрібно не рішення, а досвід того, що її переживання витримують і не знецінюють.
Не сперечатися з почуттями. Фрази «не накручуй себе» або «все ж нормально» посилюють самотність.
Запитувати про потребу. «Ти хочеш, щоб я просто побула поруч, допомогла зі справами чи пошукала фахівця?»
Пропонувати конкретне. Замість «звернися кудись» — разом знайти контакти, домовитися про час або допомогти сформулювати перше повідомлення.
Поважати межі. Підтримка не дає права контролювати дорослу людину, якщо немає безпосередньої загрози її життю.

Підтримка починається не з правильної поради, а з відчуття: «Мій стан помітили, і я не залишився з ним наодинці».

Коли потрібна професійна допомога

Варто запропонувати звернення до психолога, психотерапевта або лікаря, якщо зміни не минають, посилюються чи заважають людині спати, працювати, навчатися, доглядати за собою та підтримувати стосунки.

Не слід відкладати допомогу, якщо з’являються:

повторювані панічні атаки або відчуття втрати контролю;
тривала безнадія, повна втрата інтересу та сил;
різке збільшення вживання алкоголю чи інших речовин;
розмови про небажання жити, самопошкодження або конкретні наміри завдати собі шкоди.

Якщо є безпосередня загроза життю, потрібне негайне звернення до екстрених служб країни перебування. У кризовій ситуації не варто залишати людину саму.

Окрема увага — військовим

Дослідження також зафіксувало виразний суспільний запит на спеціалізовану допомогу військовослужбовцям. 51,7% опитаних повністю погодилися, а ще майже 35% скоріше погодилися, що психологічної підтримки потребують усі військові з бойовим досвідом.

Це не означає, що кожна людина після фронту має психічний розлад. Йдеться про право на фахову, доступну й не стигматизовану допомогу — з урахуванням бойового досвіду, втрат, моральних травм і складності повернення до цивільного ритму.

Турбота як щоденна практика

Ментальне здоров’я під час війни — не додаткова опція після «важливіших справ». Це здатність залишатися в контакті з реальністю, ухвалювати рішення, підтримувати стосунки й відновлювати сили.

Іноді допомога починається не з великої розмови, а з дуже конкретних речей: дати людині виспатися, приготувати їжу, забрати частину побутових справ, піти разом на прогулянку, допомогти знайти фахівця або просто не вимагати негайно стати «такою, як раніше».

Ми не можемо скасувати обставини, які травмують. Але можемо не залишати одне одного наодинці з їхніми наслідками.

Джерела: дослідження Інституту соціальної та політичної психології НАПН України та матеріал «Слово про Слово».

Матеріал має інформаційний характер і не замінює індивідуальної консультації фахівця.