Written on 14 травня 2025.

ツルの恩返し : психоаналітичний погляд

Феномен подяки та зобов’язання

в японській культурі

як прояв неврозу нав’язливих станів

на прикладі аналізу японської народної казки

«Як журавлик віддячив за послугу»

(скорочена версія)

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Фахівці різної експертизи і модальності (дипломати, політологи, геополітики) визначають ХХІ ст. - століттям Азії [36]. Близько 60% населення планети розташоване в Азійському регіоні і особливе місце в лінійці азійських країн посідає саме Японія: як з точки зору всесвітнього визнання її аристократичного й елітарного статусу за безперервного правління Імператорської Родини, так і з точки зору безпрецедентної підтримки нею України в часи російської війни.
Враховуючи справді історичні рішення, які були прийняті Японією з 2022 по 2024 роки включно по відношенню до українців із перших днів повномасштабного російського вторгнення на територію України, важливо стратегічно і всеохоплююче підійти до вивчення шляхів і способів функціонування та впливу м’якої сили Японії на процеси трансформації як в світі вцілому, так і в сфері міжоб’єктних відносин, зокрема.

Та навідміну від дипломатії і геополітики, психоаналіз не фокусується на прогнозуванні розвитку подій у майбутньому чи стратегічних оцінках позицій ключових фігур у теперішньому, натомість – долаючи час і простір, ретроспективно сягає найглибших архаїчних плит людської психіки, досліджуючи її позаусвідомлене, яке, в свою чергу, неминуче впливає на теперішнє й майбутнє функціонування суб’єкта психіки. Відтак, у розрізі означеного дослідження особливо специфічних саме для японської культури феноменів “подяки” та “зобов’язання” як прояву неврозу нав’язливих станів (すみません : sumimasen - із яп. означає 1) “вибач”, 2) “дякую”, 3) вербальний оклик/зв’язок з іншим при звертанні) ми звернулися до аналізу міжоб’єктних відносин головних героїв японської народної казки «Як журавлик віддячив за послугу», котру і сьогодні в сучасній Японії обов’язково читають кожній дитині едипального віку, а ключовий персонаж казки – Журавель – незмінний символ вдячності, справедливості, мудрості, благородства, довголіття і навіть безсмертя, зображується з давніх часів і по нині в живописі, у розписі стін навчальних закладів і сучасних бізнес-центрів Японії, на логотипах вітчизняних торгових марок і складається вручну зі спеціального паперу в славнозвісний орігамі у формі журавлика.

У японській культурі феномени подяки та зобов’язання (恩: on : подяка; 義理: giri : зобов’язання; 感謝 : kansha : почуття вдячності) мають глибокі соціальні та психологічні корені [205]. Японське суспільство значною мірою базується на колективістських цінностях, де міжособистісні зв’язки, ієрархія та гармонія відіграють ключову роль. Відтак, “on” та “giri”, або зобов’язання, вважається не лише моральним обов’язком “віддячити” і повернути “борг”, а й соціальною нормою, що визначає поведінку особистості по відношенню до іншого.

У психоаналітичному дискурсі такі соціальні установки можуть призводити до внутрішніх психічних конфліктів, коли особисті бажання суперечать соціальним вимогам та очікуванням. Це може проявлятися, наприклад, у вигляді тривожних розладів або нав’язливих станів. Так, один із головних героїв японської народної казки «Як журавлик віддячив за послугу» [206; 460] ілюструє, як почуття обов’язку може перетворитися на джерело страждання, коли соціальна й культурна вимога бути вдячним (ба більше – будьщо віддячити, аби тільки не залишатися в боргу перед іншим), переходить межі здорових міжособистісних стосунків у своїх деструктивних та саморуйнівних проявах.

Поряд із тим, невроз нав’язливих станів, виявлений Фройдом ще у 1894 – 1895 роках і виведений як клас неврозів в одну з головних категорій у клініці психоаналізу [53], як основний предмет саме психоаналітичних досліджень ставав украй рідко, натомість переважно досліджувався крізь призму медичного дискурсу із акцентом, у першу чергу, на кількісних та якісних показниках симптомів та їх діагностичній оцінці.

Відтак, класичним твором, присвяченим дослідженню неврозу нав’язливих станів у психоаналітичному дискурсі й по нині залишається робота Зигмунда Фройда “Замітки щодо одного випадку неврозу нав’язливого стану” (1909). Референси до цієї тематики закладені й в інших роботах Фройда, таких як: “Тлумачення сновидінь” (1899), “Характер і анальна еротика” (1908); “Тотем і Табу” (1913), “Деякі типи характерів із психоаналітичної практики” (1916); “Із історії одного інфантильного неврозу” (1918); “По той бік принципу задоволення” (1920); “Психологія мас і аналіз Я” (1921); “Майбутнє однієї ілюзії” (1927).

Ці ідеї були також переосмислені й розвинуті психоаналітиками-послідовниками Фройда, в рамках теорії об’єктних відносин, представниками французької школи психоаналізу та іншими.

Відтак, об’єктом даного психоаналітичного дослідження є невроз нав’язливих станів.

Предмет дослідження: прояви неврозу нав’язливих станів через мотиви подяки і зобов’язання в японській народній казці «Як журавлик віддячив за послугу».

Проблема дослідження: наявність специфіки застосування європейського прикладного психоаналізу до аналізу проявів невестернізованої культури Японії як країни Східної Азії.

Мета: дослідити феномени подяки та зобов’язання в японській культурі як прояви неврозу нав’язливих станів.

Гіпотеза дослідження: феномени подяки та зобов’язання в японській культурі зумовлені функціонуванням структури неврозу нав’язливих станів у лаканівській інтерпретації.

Завдання дослідження:

Здійснити теоретичний аналіз досліджень неврозу нав’язливих станів у фройдівській, кляйніанській та лаканівській традиціях.
Визначити особливості прояву феноменів подяки та зобов’язання в японській культурі на основі культурологічних та кроскультурних досліджень крізь призму психоаналітичної оптики.

На основі гіпотези дослідження в рамках метапсихології та в співставленні із другою психодинамічною моделлю психічного апарату Зігмунда Фройда “Воно – Я – Над-Я” змоделювати в макророзрізі ієрархічну побудову суспільства Японії “神 : кami (Архаїчне божество) - 私たち : watashitachi (Ми як заперечене Я) - 天皇 : tennō : ( Небесний правитель, Імператор)” задля осягнення специфіки есенціальної японської культури й дослідження феноменів подяки і зобов’язання як реактивних утворень, зумовлених особливостями функціонування в ній японського соціуму в історичному, соціальному та культурному контекстах.
Проаналізувати відносини головних героїв японської народної казки «Як журавлик віддячив за послугу» на основі структури неврозу нав'язливих станів та дискурсу університету за Лаканом.

Дане дослідження здійснювалося методами:

● теоретичного аналізу, синтезу та порівняння;
● прикладного психоаналізу функціонування сучасного японського суспільства;
● узагальнення досвіду клінічної практики психоаналізу у Японії

та провадження кризової психологічної служби з метою психологічної підтримки українців, евакуйованих до Японії, упродовж 2,5 років в Японській асоціації міжнародної комунікації та обміну;
● контент-аналізу архівних та документальних свідчень, а також – соціокультурного надбання – збірки японських народних казок мовою оригіналу;
● бліц-опитування та бесіди із безпосередніми носіями народності, мови та культури Японії, з їх іноземними дослідниками-японознавцями, а також - із японськими соціальними психологами та японськими лікарями-психіатрами;
● спостереження із повним зануренням в життєдіяльність, корпоративну культуру й соціум країни упродовж 3 років без виїзду за межі Японії у період евакуації на час російської війни проти України.

Зазначимо, що унікальність предмету дослідження, окрім іншого, обумовлює і наукову новизну здійсненого психоаналітичного дослідження в цілому, адже даний зразок фольклору – японська народна казка «Як журавлик віддячив за послугу» (мовою оригіналу) - вперше проаналізована методом прикладного психоаналізу, що в свою чергу є своєрідним українським внеском у міжнародні кроскультурні дослідження в психоаналітичному дискурсі.

Практичне значення роботи полягає в тому, що одержані результати та висновки можуть бути використані дослідниками в їх подальших наукових пошуках, особливо, що стосується кроскультурної українсько-японської тематики та в клінічній практиці психоаналізу під час роботи із суб’єктами, дотичними до культури, життєустрою та сучасного функціонування соціуму країни Японія.

Теоретичний аналіз поняття неврозу нав’язливих станів у психоаналізі.

Невроз нав’язливих станів був виявлений Фройдом ще у 1894 – 1895 роках і виведений як клас неврозів в одну з головних категорій у клініці психоаналізу [53]. Типова форма психічного конфлікту виражається в так званих нав’язливих симптомах і такому способі мислення, при якому превалює переживання одного й того ж (сумніви, каяття), що в свою чергу призводить до гальмування думок та дій. Поряд із цим, динаміка психічних процесів, що лежить в основі неврозу нав’язливих станів, анального характеру та обумовлених ним реактивних утворень, дозволяє сконструювати таку клінічну картину неврозу, за якої симптоми, на перший погляд, непомітні. Так, у логіці думки Фройда патологія при неврозі нав’язливості може виникати через механізм зміщення афекту на уявлення, більш-менш віддалені від об’єкта, механізм ізоляції та відміни того, що вже деколи відбулося. З точки зору потягів - у проявах амбівалентності, фіксації на анальній стадії психосексуального розвитку, регресії, та з точки зору топіки - у садомазохістичному відношенні, інтеріорізованому в формі напружених відносин між Я і занадто суворим Над-Я.

У дослідницьких міркуваннях Фройда сумніви і гальмування - передусім, не причини, а вже наслідок конфлікту, одночасно і мобілізуючого, і блокуючого енергію суб’єкта психіки, тоді як Жане вважав головною причиною виникнення обсесивної боротьби переживання нестачі, слабкість психічного синтезу, психічну астенію.

У ході розвитку психоаналізу на перший план вийшла швидше сама структура неврозу нав’язливих станів, аніж його симптоми. Поряд із тим, у клініці під нав’язливістю розуміється тип поведінки, до реалізації якого суб’єкта підштовхує внутрішня необхідність. Одержимість якоюсь однією думкою, дією, захисною операцією або складна послідовність вчинків вважаються нав’язливими, коли їх нереалізація призводить до зростання рівня тривоги. Словом Zwang (з нім. - нав’язливий) у своїх теоретичних дослідженнях неврозу нав’язливих станів Фройд позначав саме силу внутрішнього примусу і найчастіше використовував його задля характеристики даного класу неврозів: суб’єкт відчуває, що ця сила примушує його діяти і мислити певним чином, і бореться з нею.

Погляди Зігмунда Фройда на невроз нав’язливих станів.

У роботі «По той бік принципу задоволення» (1920) Фройд вводить поняття «примусу до повторення», що пояснює, чому травматичні чи неприємні досвіди змушують людину повторно переживати їх у вигляді нав’язливих думок або дій [132]. Саме ця ідея є фундаментальною для розуміння того, як формуються компульсивні (нав’язливі) симптоми. Пізніше, в 1926 році, у праці «Гальмування, симптоми і тривога» [143] засновник психоаналізу детально проаналізує механізми тривоги і захисні стратегії, які розвиваються внаслідок витіснення небажаних імпульсів. Так, Фройд стверджує, що нав’язливі ритуали та повторювані дії є способом суб’єкта зменшити або контролювати тривогу, що виникає через внутрішні конфлікти, та відзначає, що тривога зустрічається і при фобіях, і при неврозах нав'язливості, і з самого початку виявляла собою особливу проблему, бо в цих випадках не можна було виключати участі психічних факторів. Однак і тут Фройд дав тривозі пояснення: причина накопичення невідведеного збудження при психоневрозах - психічна: витіснення. Але щодо подальшого розвитку, все відбувається так само, як і при актуальних неврозах: накопичене збудження (або лібідо) безпосередньо трансформується в тривогу. У 25-й лекції [116], засновник психоаналізу знову піднімає це питання і підкреслює, що «ядром» афекту, на його думку, є «повторення певного значного переживання», та повертається до пояснення, яке він знайшов для істеричних випадків, що вони представляють собою пожвавлення дитячих переживань. Водночас, розрив між уявленням і афектом є центральною характеристикою неврозу нав’язливих станів за Фройдом. Це пояснює, чому пацієнти з ОКР часто раціонально усвідомлюють ірраціональність своїх страхів і ритуалів, але не можуть припинити їх виконувати — оскільки емоція (афект) вже не пов’язана з вихідною думкою, а перенесена або витіснена. Так, Фройд аргументує, чому в одних людей розвивається істерія, а в інших — невроз нав’язливих станів. В істерії конфліктні імпульси витісняються та проявляються через тілесні симптоми (параліч, втрата голосу, сліпота тощо), тоді як в обсесивному неврозі конфлікт проявляється у вигляді нав’язливих думок, страхів, ритуалів. Поряд із тим, у пацієнтів з обсесивно-компульсивним неврозом раніше могла бути істерія, але згодом відбувається регресія до анальної стадії психосексуального розвитку, що в свою чергу обумовлює й те, що люди з анально-еротичними рисами (педантичність, скупість, впертість) більш схильні до розвитку нав’язливих неврозів.

Однією з важливих гіпотез Фройда у концепції тривоги, гальмування та симптомів також є те, що перше переживання тривоги виникає під час народження, і це стає своєрідним прообразом всіх подальших проявів цього афекту. Поряд із тим, Фройд акцентує, що гальмування – це обмеження функції, яке не завжди патологічне. Так, наприклад, нормальне зниження активності в певних обставинах теж можна вважати гальмуванням. Натомість симптом – це вже ознака хворобливого процесу, що пов'язаний із неочікуваною зміною функції або появою новоутворень (наприклад, нав'язливі дії при неврозі) і в деяких випадках гальмування також може бути симптомом, якщо воно набуває патологічного характеру. Фройд розглядає ситуації, коли людина не може щось зробити через суворі внутрішні заборони (Над-Я), наприклад, коли успіх або задоволення здаються "забороненими" та описує загальне гальмування, коли психіка перевантажена (через сум, депресію, придушення афекту або сексуальних фантазій), і це веде до зниження енергії, подібно до фінансових обмежень у бізнесі. Разом із тим, деякі форми гальмування, наприклад, у випадку неврозу нав'язливості, можуть призводити до паралізуючої втоми, що наближається до механізмів депресії та меланхолії, де загальне зниження психічної активності стає центральною характеристикою стану. Відтак, Фройд відрізняє гальмування від симптому, пояснюючи, що гальмування – це загальне обмеження функцій Я, яке може бути або обережністю, або наслідком нестачі енергії, тоді як симптом – це вже патологічний прояв, який не можна пояснити лише гальмуванням. В основі ж тривоги лежить первісний страх народження, і вона може виникати як результат витісненого збудження, що не знайшло іншого виходу.

Фройд пояснює, що у обсесивному неврозі (нав’язливих думках та ритуалах) тривога переміщується з реального об’єкта на інший (наприклад, страх перед несвідомою агресією може маскуватися страхом перед брудом або числами). При неврозі нав’язливих станів гальмування, симптом і тривога взаємопов’язані та формують певну послідовність розвитку розладу. Так, у людини з обсесивним неврозом тривога означена як несвідома внутрішня загроза. Це можуть бути заборонені бажання, агресивні або сексуальні імпульси. Психіка сприймає ці імпульси як небезпечні (через виховання, культурну рамку, соціальні норми тощо), що й породжує виникнення тривоги. Ця тривога є сигнальною, тобто попереджає про потенційний внутрішній конфлікт. Щоб уникнути конфлікту, психіка блокує певні дії або думки, що призводить до психічного акту гальмування. Наприклад, людина, яка має агресивний імпульс, може втратити здатність діяти рішуче або уникати ситуацій, де може проявитися її гнів. Гальмування є першим рівнем захисту, коли психіка намагається впоратися з тривогою без створення симптомів. Якщо ж витіснення заборонених бажань не повністю знімає тривогу, психіка створює симптом, який слугує компромісом між витісненим імпульсом і захисними механізмами. Так, доприкладу, якщо людина витісняє несвідому агресію, у неї можуть виникати нав’язливі думки про те, що вона може ненавмисно заподіяти комусь шкоду, і щоб зменшити тривогу від цих думок, вона виконує ритуали (компульсії): прикладом, перевіряє, чи вимкнула газ, щоб "убезпечити" себе від уявного злочину. Закріплення симптомів відбувається через повторення означеного вище циклу (тривога → гальмування → симптом → тимчасове полегшення → знову тривога...). Людина виконує ритуали, що лише тимчасово знижують тривогу, але психіка не розв’язує конфлікт, тому такі нав’язливості повторюються. У своїх дослідженнях Зигмунд Фройд припустив, що цей тип неврозу може бути пов’язаний із проблемами в анальній стадії психосексуального розвитку (2 - 4 роки життя), коли дитина вчиться контролювати свої фізіологічні процеси. Надмірно суворе виховання в цей період може призводити до розвитку нав’язливих рис характеру (охайність, педантичність, скрупульозність). Я суб’єкта психіки намагається зберегти повний контроль над імпульсами, поряд із тим витіснення не завжди спрацьовує, і внутрішній конфлікт повертається у формі симптомів.

Варто відзначити, що референси до цієї тематики були закладені ще в більш ранніх роботах Фройда, таких як “Тлумачення сновидінь” (1899) [142] та “Характер і анальна еротика” (1908) [149] , “Тотем і Табу” (1913) [145], “Деякі типи характерів із психоаналітичної практики” (1916) [187]; “Із історії одного інфантильного неврозу” (1918) [188], у яких Фройд, у тому числі, дослідив й механізм нав’язливих уявлень, а дещо пізніше згрупував і представив у вигляді окремого психоневротичного розладу різноманітні симптоми (емоції, думки, нав’язливі дії), що до того були включені до різних нозографічних рамок.

За Фройдом невроз нав’язливих станів є захисною реакцією на глибокі внутрішні конфлікти та тривогу, пов’язану з витісненими імпульсами. Фройд описав такі механізми захисту, характерні для цього неврозу: реактивне утворення або заміна неприйнятного бажання його протилежністю (наприклад, надмірна чистота як спосіб придушення агресивних або сексуальних імпульсів); інтелектуалізація як раціональне обґрунтування, яке допомагає уникнути усвідомлення глибших емоційних конфліктів; ізоляція афекту, коли суб’єкт може думати про щось страшне або тривожне, але при цьому не відчувати відповідних емоцій; анулювання (нейтралізація) або ритуали, які "стирають" тривожні думки (наприклад, багаторазове миття рук після "брудної" думки). Відтак, нав’язливі думки (обсесії) – це ідеї, які викликають тривогу, а компульсивні дії (ритуали) – спроба суб’єкта психіки її зменшити.

Зокрема, така реакція може виявлятися компромісною формою захисту. Так, наприклад, Фройд вважав, що навʼязливі дії, ритуали та обряди є своєрідною компромісною формацією, адже вони дозволяють суб’єкту тимчасово зменшити тривогу, яка виникає через конфлікти між несвідомими імпульсами (часто сексуального чи агресивного характеру) та соціальними чи моральними заборонами. Окрім цього, субʼєкт психіки може вдаватися до повторення, на кшталт, репетиції, як спроби контролю. Таким чином повторення певних дій або ритуалів, за Фройдом, є спробою суб’єкта «зашити» внутрішню нестачу, відновити контроль над хаотичними імпульсами та відтворити об’єкт, який у дитинстві викликав як задоволення, так і тривогу. Цей механізм допомагає знизити почуття провини та страх перед можливими покараннями.

Ритуали та традиції також мають символічне значення – вони структуровано організовують досвід, дозволяють створити передбачувану послідовність дій, що протистоять непередбачуваності внутрішніх імпульсів. Таким чином, індивідуальні навʼязливі дії знаходять відображення у загальнокультурних обрядах і традиціях, які також спрямовані на підтримування порядку в суспільстві. На думку Фройда, виникнення неврозів нав’язливих станів повʼязане із ранніми стадіями психосексуального розвитку, коли дитина стикається з конфліктами, такими як, наприклад, Едіпів комплекс. Відтак, і ритуалізація – як на рівні індивідуального неврозу, так і в культурних традиціях – виступає як механізм, який допомагає компенсувати болючі переживання та витіснені імпульси. Таким чином, з точки зору Фройда, на’язливі дії, ритуали, обряди й традиції мають подвійну функцію: вони є як захисним механізмом індивідуального неврозу, допомагаючи впорядкувати внутрішній світ і знизити тривогу, так і частиною загальнокультурного процесу, що забезпечує стабільність та до певної міри передбачуваність у суспільстві.

У своїх клінічних спостереженнях (“Замітки щодо одного випадку неврозу нав’язливого стану” (1909) [181] - класичний випадок в психоаналітичній літературі, що пізніше отримав назву «Людина-пацюк») Фройд детально аналізує симптоматику обсесивно-компульсивного неврозу. Так, за допомогою методу вільних асоціацій у роботі з Ланцером вдалося поступово реконструювати значення життєвих епізодів і вражень пацієнта, значущих з точки зору неврозу нав'язливості, розгортаючи повну картину психопатології. Зокрема, після того як Ланцер почув від офіцера про жорстокі тортури з використанням щурів, у нього виник нав'язливий страх, що його батько та кохана можуть стати жертвами такої ж жорстокості. Щоб захистити близьких від уявної небезпеки, Ланцер виконував різні ритуальні дії, такі як читання молитов, переміщення каменів на дорозі та підрахунок інтервалів між блискавкою та громом. Ці нав'язливі думки та ритуали значно ускладнювали життя Ланцера, впливаючи на його здатність зосередитися на навчанні та роботі. Він усвідомлював ірраціональність своїх страхів та дій, але не міг їх контролювати, що також є характерним для обсесивно-компульсивного розладу. Фройд виявив одночасне існування в пацієнта сильних почуттів любові та ненависті до важливих для нього людей, що й спричиняло внутрішній конфлікт. Ця амбівалентність постала центральною в розвитку нав'язливих думок і ритуалів. Як показав аналіз, Ернст Ланцер відчував надмірне почуття провини через уявні “провини” перед батьком. Фройд пояснював, що, якщо існує невідповідність між змістом уявлення та афектом, тобто між величиною докору та приводом для нього, то це може свідчити про те, що афект стосується іншого, несвідомого змісту, який потрібно виявити. Відтак, Зигмунд Фройд інтерпретував нав'язливі думки та ритуали пацієнта як вираження несвідомих бажань і страхів, допомагаючи пацієнту усвідомити їх та інтегрувати в свідомість.

На прикладі даного клінічного матеріалу Зігмунд Фройд демонструє, як повторювані, ритуалізовані дії можуть виступати як символічна спроба впоратися із витісненими імпульсами і знизити внутрішню тривогу. Таким чином, Фройд розглядає нав’язливі дії, ритуали та обряди як своєрідну компромісну форму захисту, що дозволяє суб’єкту організувати внутрішній світ, зменшити тривогу і компенсувати конфлікт між витісненими імпульсами та соціальними заборонами. Таким чином, Фройд показав, що тривога запускає захисні механізми, спочатку у формі гальмування, а потім, якщо цього недостатньо, у формі симптомів. Обсесивний невроз – це цикл, у якому тривога і страх несвідомого імпульсу змушують людину виконувати ритуали, які тимчасово дають полегшення, але в той же час - закріплюють проблему.

Вже на більш пізньому етапі психоаналітичних роздумів у таких прикладних працях як “Психологія мас і аналіз Я” (1921) [189] , “Майбутнє однієї ілюзії” (1927) [192] Фройд досліджує роль культури та релігії як в житті індивіда, так і у функціонуванні народів. У роботі “Невпокій в культурі” (1930) [192] класик психоаналізу розмірковує про два джерела почуття провини, що грунтуються на страху перед авторитетом і більш пізньому страхові – перед “Над-Я”, унаочнюючи перехід від суворого зовнішнього авторитету, який змушує відмовитися від задоволення потягів, до жорстокого внутрішнього – вимог совісті, який ще й карає, “адже від “Над-Я” не сховати заборонених бажань”. Згідно теорії Фройда, невроз нав’язливих станів також часто включає такі елементи, як надмірне почуття провини або постійне прагнення до компенсації за уявну "заборгованість".

У подальшому ці ідеї були також переосмислені й розвинуті психоаналітиками-послідовниками Фройда в рамках теорії об’єктних відносин, представниками французької школи психоаналізу та іншими.

Теоретичний аналіз досліджень неврозу нав’язливих станів у кляйніанській та лаканівській традиціях.

У своїх психоаналітичних працях [200], таких як "Психоаналіз дітей" (1932) [201], "Ранній розвиток совісті у дитини" (1933) [202], “Нотатки про деякі шизоїдні механізми" (1946) [203], “Заздрість і вдячність” (1957) [204], Мелані Кляйн розвиває ідеї про те, як формуються моральні почуття, такі як провина, сором і відповідальність у ранньому дитинстві. Поряд із тим, репарація, згідно теорії міжоб’єктних відносин, є ключовим процесом, пов'язаним із бажанням "виправити" уявну чи реальну шкоду, завдану об'єкту любові. До всього, психоаналітик розглядає подяку як важливий аспект психічного становлення, що допомагає подолати деструктивні імпульси, та підкреслює важливість формування почуття вдячності саме як етапу психічного розвитку, який сприяє переходу від параноїдно-шизоїдної позиції до депресивної [204]. Недостатність інтроекції цього почуття або його викривлення можуть сприяти формуванню психопатологічних станів.

Невроз нав’язливих станів Мелані Кляйн пов’язувала із ранніми об’єктними відносинами дитини. Означуючи ранній конфлікт любові і ворожості, Кляйн звертала увагу на те, що дитина переживає роздвоєння об’єкта, що веде до параноїдно-шизоїдної позиції. Цей внутрішній розкол спричиняє глибоку тривогу, коли агресивні імпульси та ревнощі вступають у протиріччя з бажанням зберегти об’єкт любові. Із точки зору сформульованої дослідницею проектної ідентифікації та компенсації, щоб захистити себе від страшного відчуття розчарування та провини за агресивні імпульси, дитина формує нав’язливі думки та ритуали в якості спроби впоратися із внутрішньою нестачею та відновити почуття гармонії. Розкриваючи сенс ритуалізація як захисного механізму, у логіці Мелані Кляйн, нав’язливі симптоми – це не випадкові порушення, а позаусвідомлене прагнення компенсувати внутрішню тривогу. Ритуали та повторювані дії стають способом організації світу, коли дитина намагається зберегти об’єкт, який уявно є загрозою для її цілісності.

Так, у своїх психоаналітичних дослідженнях «Любов, провина і репарація» [200] та «Заздрість і вдячність» [204] Кляйн показує, що невроз нав’язливих станів є наслідком ранніх переживань розділення об’єктів і боротьби з внутрішніми конфліктами. Ці симптоми, на думку психоаналітика, слугують як спосіб стабілізації внутрішнього світу, хоча й не вирішують самих конфліктів, а лише їх символічно «відстрочують».

Оскільки Мелані Кляйн розглядала ранні емоційні процеси дитини через призму внутрішніх об’єктних відносин, в її концепції та в контексті досліджуваної нами тематики, особливо важливими є такі поняття, як репарація, подяка та заздрість. Зокрема, в логіці Мелані Кляйн, репарація - це процес, у якому дитина, відчуваючи провину за власні агресивні імпульси (що можуть «пошкодити» важливий об’єкт – зазвичай матір або її образ), починає «відшкодовувати» або компенсувати таку уявну шкоду. За Кляйн, репарація набуває особливого значення в депресивній позиції, яка починає формуватися приблизно у віці 4–6 місяців, коли дитина усвідомлює єдність і одночасну вразливість свого об’єкта любові.

Подяка, з точки зору Кляйн, - це емоційна реакція, коли дитина починає усвідомлювати турботу та доброту об’єкта (найчастіше матері) і відчуває вдячність за задоволення своїх потреб. Цей процес також стає актуальним у період переходу до депресивної позиції (4 – 6 місяців і далі), коли дитина визнає значущість об’єкта, що підтримує її існування. На думку Мелані Кляйн, переживання подяки, як і любові, у дитини виникають безпосередньо і спонтанно у відповідь на любов і турботу матері.

Заздрість, за Кляйн, є однією з найдавніших і найсильніших емоцій, яка виникає на дуже ранньому етапі розвитку, ще в параноїдно-шизоїдній позиції, яка характеризує початковий період життя (близько 2 – 3 місяців). У цей період дитина переживає розділення світу на «добре» і «погане». Вона відчуває заздрість до добрих, життєствердних аспектів об’єкта, що супроводжується потужним бажанням «зіпсувати», «зруйнувати» або знищити цей добрий аспект, щоб зменшити власну внутрішню напругу.

Таким чином, за Кляйн, заздрість починає формуватися найраніше, а репарація та подяка набувають значення в етапі депресивної позиції, що розвивається приблизно з 4 – 6 місяців від народження. Ці процеси разом визначають, як дитина інтегрує свої ранні досвіди, формуючи подальшу можливість підтримувати об’єктні відносини та управляти власними агресивними імпульсами.

Поряд із тим, у праці «Ранній розвиток совісті у дитини» (1933) [202] Мелані Кляйн, посилаючись на клінічну роботу з дітьми, визначає і більш ранній початок формування та дії Супер-Его, ніж це визначав Фройд, пов'язуючи виникнення Супер-Его не з результатом Едипового конфлікту, а з періодом відлучення від грудей. Вона показує, що змістом Супер-Его є не просто інтерналізовані батьківські образи, фантастично спотворені, перероблені і такі, що не збігаються із реальними батьківськими діями. Джерелом подібного спотворення є власні деструктивні тенденції самої дитини. Так, Кляйн зазначає: “Прийнявши ці факти раннього аналітичного спостереження та визнавши, що речі, яких боїться дитина, - це інтерналізовані дикі звірі та чудовиська, яких вона прирівнює до батьків, ми приходимо до наступних висновків: 1) Супер-Его дитини не збігається з тим, що являють собою її реальні батьки, воно створюється з уявних картин чи образів батьків, яких вона прийняла всередину себе; 2) її страх перед реальними об'єктами – фобічна тривога - заснований і на страху перед власним нереалістичним Супер-Его, і на страху об'єктів, реальних самих по собі, але під впливом Супер-Его видимих у фантастичному світлі”. На підставі отриманих даних, Кляйн розмірковує над питанням, як відбувається, що дитина створює такий фантастичний образ батьків і настільки далекий від реальності? І - дає відповідь: проникаючи в найглибші пласти психіки дитини та виявляючи там величезну кількість тривоги, страхи перед уявними об'єктами та страхи зазнати різних атак, - ми розкриваємо відповідну кількість витіснених агресивних імпульсів і можемо спостерігати причинно-наслідковий зв'язок, що існує між страхами дитини та її агресивними тенденціями.

У своїй роботі «По той бік принципу насолоди» [132] Фройд висунув теорію, згідно з якою на початку життя людського організму агресивний потяг, або потяг до смерті (Танатос), протиставляється енергії лібідо, або потягу до життя (Ерос). У результаті відбувається злиття двох потягів, що дає початок садизму. Аби уникнути руйнування власним потягом смерті, організм використовує свій нарцисизм із метою перенаправити інстинкт смерті назовні проти своїх об'єктів. Фройд вважає цей процес фундаментальним для садистичних відносин особистості до своїх об'єктів. На думку Мелані Кляйн, “саме через небезпеку бути зруйнованим цим агресивним потягом в Его створюється надмірна напруга, що виявляється у вигляді тривоги, так що вже на самому початку свого розвитку Его стикається з завданням мобілізації лібідо проти потягу смерті, однак може виконати це завдання лише частково, тому що через злиття обох потягів воно неспроможне довго здійснювати їх поділ.

Таким чином дитина переміщає джерело тривоги назовні і перетворює свої об'єкти в небезпечні, але, зрештою, ця небезпека належить її власним агресивним потягам. Із цієї причини страх перед об'єктами завжди буде пропорційний ступеню власних садистичних імпульсів. Проте це не просто питання конвертування цієї кількості садизму у відповідну кількість тривоги. Однією зі складових є і відношення між ними. Страх дитини перед своїм об'єктом і уявні атаки, які завдасть їй об'єкт, у всіх деталях приєднуються до певних агресивних імпульсів і фантазій, які вона відчуває проти свого оточення. Так дитина розвиває батьківські образи, властиві виключно їй, хоча вони завжди будуть нереальними та будуть вселяти жах.

Поряд із тим представник французької школи психоаналізу Жак Лакан розглядає невроз нав’язливих станів як один із варіантів неврозу в рамках загальної проблематики суб’єктності, символічного порядку та симптоматики неврозу. Основні ідеї щодо симптому в якості «мовної форми» неврозу Лакан виклав у праці «Écrits» (1966) та «Семінарі X: Тривога» (1962–1963) [47]. Зокрема, в роботі «Écrits» французький психоаналітик зазначає: «Симптом не є знаком пригнічення бажання, а скоріше способом, у який формується бажання суб’єкта». Таким чином, дослідник психоаналізу акцентує нашу увагу на тому, що симптом (зокрема, як нав’язлива повторюваність ритуалів чи думок) не просто є ознакою конфлікту чи пригнічення, а виконує структурну функцію у становленні суб’єкта. У контексті неврозу нав’язливих станів це означає, що повторення певних дій чи думок виступає як спроба стабілізувати зв’язок із символічним порядком, компенсуючи ту незаповнену «порожнечу», яку неможливо безпосередньо інтегрувати. «Нав’язливий симптом є спробою суб’єкта «зашити» свою нестачу за допомогою повторення знакових елементів, тим самим організовуючи своє бажання», - пояснює Лакан [47].

В «Écrits» та пізніших семінарах («Семінар XI» [48] та «Семінар XVII» [49]) Лакан також розкриває ідею чотирьох дискурсів як різних способів організації знання і суб’єктивного досвіду. Так, французький психоаналітик вводить поняття чотирьох дискурсів, серед яких «дискурс університету» займає особливе місце як представник офіційного, наукового апарату, що організовує знання в рамках символічного порядку. За логікою Лакана, у дискурсі університету роль агента бере установлена система знань, де «експертиза» та науковий об'єктивізм виступають засобами легітимізації влади. Така система прагне систематизувати й кодифікувати знання, але водночас вона репродукує символічні вузли, що приховують справжню природу бажання – об’єкт petit a залишається невисловленим. У свою чергу, це створює ефект, коли знання стає статичним, а суб’єкт, опинившись у підпорядкованій позиції, позбавлений можливості зустріти свою внутрішню нестачу та змінити її динаміку. Інакше кажучи, дискурс університету, з одного боку, надає знанню статус «безпомилкового», а з іншого – закриває відкритий простір для тих невисловлених аспектів, які і є джерелом суб’єктивності та бажання. Таким чином, Лакан показує, що офіційна, інституціоналізована мова науки репродукує певні структурні обмеження, залишаючи поза увагою ту «порожнечу», яка й спричиняє невроз.

У логіці Лакана (Семінар X "Тривога" (1962-1963), тривога, передусім, - не симптом, а сигнал внутрішньопсихічного конфлікту, що виникає через протиріччя між бажанням суб’єкта та вимогами “Над-Я” і пов'язана з об'єктом “a”, який символізує втрату або відсутність чогось значущого [47]. Відтак, невроз нав’язливих станів, що характеризується постійним внутрішнім діалогом і сумнівами, які затримують дію, створюючи тим самим відчуття безпеки, можна розглянути як захисну структуру, котра дозволяє суб’єкту уникати конфронтації з власним бажанням. У своєму концептуальному Семінарі XI "Чотири основні поняття психоаналізу" (1964) Лакан зосереджується вже на переосмисленні ключових понять психоаналізу, таких як позаусвідомлене, повторення, перенесення та інших [48]. Французький психоаналітик досліджує, як структура мови та символічний порядок, у якому закріплені соціальні норми та правила, що можуть породжувати внутрішньопсихічні конфлікти, впливають на формування неврозів. Зокрема, невроз нав'язливих станів формується через постійне повторення певних патернів поведінки, що пов'язані з позаусвідомленими конфліктами.

Лакан також зазначає, що в японській культурі символічне є особливо важливим та створює унікальну чутливість до соціальних норм і очікувань. Він підкреслює, що мова та ритуали в японському суспільстві формують індивідуальні психологічні структури.

Пізніше, на одному із семінарів у Барселоні вже учень Жака Лакана – французький психоаналітик Жак Алєн Міллєр – доповнить теоретичні концепції класиків психоаналізу щодо роботи з неврозом нав’язливих станів важливим клінічним ключем – потребою “істеріозувати” суб’єкта нав’язливості задля ефективності психоаналітичного процесу [63].

Борг і обов’язок: історичні передумови та сучасні вияви підтримки неврозу нав’язливих станів у культурі японського соціуму.

У японській культурі феномени подяки (恩: on) та зобов’язання (義理: giri) мають глибокі соціальні та психологічні корені [205]. Японське суспільство значною мірою базується на колективістських цінностях, де міжособистісні зв’язки, ієрархія та гармонія відіграють ключову роль. Відтак, “on” та “giri”, або зобов’язання, вважається не лише моральним обов’язком “віддячити” і повернути “борг”, а й соціальною нормою, що визначає поведінку особистості по відношенню до іншого.

У документальній праці «Хризантема і Меч» (1946) Рут Бенедикт звертає увагу та не, що на Заході англійською звично говорять «heirs of the ages», тобто «спадкоємці віків». На думку дослідниці, “дві війни та велика економічна криза дещо зменшили цю вже колишню самовпевненість, але ці потрясіння все ж таки не додали почуття обов'язку перед минулим”. Натомість, на переконання дослідниці, східні народи повертають монету іншою стороною й усвідомлено визнають себе “боржниками віків”. “Так, - зазначає авторка документальної праці, - багато чого з того, що на Заході називають культом предків, — не зовсім культ, і зовсім не предків, а ритуальне визнання великого обов'язку людини перед усім, що було раніше. Більше того, людина не лише боржник минулого; кожен день будь-який її контакт з іншими людьми тільки збільшує її обов'язок у теперішньому. У своїх повсякденних рішеннях та вчинках вона має керуватися цим боргом. І це - основна відправна точка її поведінки”.

Отже, “Он” - це борг, і його слід сплатити. Поряд із тим, в Японії всі оплати боргів відносяться до особливої категорії.

Японці визнають західні моральні норми, що поєднуються воєдино в європейській етиці в таких нейтральних словах, як «обов'язок» і «борг», але для них ці дві категорії такі ж дивні, як і для нас — фінансові угоди в якомусь племені, мова якого не відокремлює у фінансових операціях «боржника» від «кредитора».

Бенедикт зазначає, що для японців первинне і всеосяжне почуття обов'язку, яке він визнає, — це світ, що існує окремо від активної, напруженої, подібно до натягнутої тятиви лука, почуття необхідності оплати боргу, що передається цілою групою інших понять. Ось як умовно унаочнено виглядає “схема” японських обов'язків та їх оплати, яку наводить Рут Бенедикт у своїй праці “Хризантема і Меч” [205; 113]:

● Он. Пасивно набуті обов'язки. Японець «отримує он», «несе он», тобто он в цьому випадку є обов'язками з погляду пасивного реципієнта.

● Ко он. Он отриманий від Імператора.

● Оя он. Он отриманий від батьків.

● Нуші-но он. Он отриманий від свого господаря.

● Ші-но он. Он отриманий від свого вчителя.

● Он, отриманий японцем упродовж усього його життя в результаті всіх контактів з іншими людьми.
Важливо підкреслити, що кожна людина, від якої японець приймає он, стає його “он джін”: «людиною он».

● Он, які повертаються. Японець «розплачується» за цими боргами, повертає ці борги своїй «людині он», тобто ці борги розглядаються з точки зору активної оплати їх.

А. Гіму. Навіть повна оплата за цими обов'язками все одно є лише частковою, вони не мають часового обмеження.

● Чю. Обов'язок Імператору, Закону, Японії.

● Ко. Борг батькам та предкам (а також нащадкам).

● Німму. Обов'язок своїй роботі.

Б. Гірі. Ці борги вважаються такими, що підлягають оплаті з математичною точністю, що відповідає величині отриманого боргу; вони мають часові межі. 1. Гірі світу.

● Борги князю.

● Борги близьким родичам зі своєї родини.

● Борги неродичам за отримані від них он, наприклад, допомогу грошима, за послугу, за сприяння в роботі (як «співучасникам колективної праці»).

● Борги неблизьким родичам (тіткам, дядькам, племінникам, племінницям) за он, отримані не від них, а від спільних предків.

2. Гірі своєму імені.

● Борг «очищати» свою репутацію від образи та звинувачення в невдачі, тобто - обов'язок непримиренної ворожнечі та кровної помсти.

Важливо акцентувати, що це зведення рахунків для японців не визнається агресією (релятивістський критерій норми і патології за Бенедикт).

● Борг не допускати невдач та промахів у роботі.

● Обов'язок дотримуватися японських правил поведінки, наприклад,

дотримуватися всіх правил ввічливості, відповідати своєму місцю в житті, приборкувати всі емоційні прояви в невідповідних для цього випадках тощо.

Почуття людського обов'язку (он) - не чеснота. Оплата обов'язку - чеснота. Коли людина активно присвячує себе справі подяки, тоді й починається чеснота.

Бажання і нестача як ключові аспекти неврозу нав’язливих станів у лаканівському підході.

21 квітня 1971 року, в Японії психоаналітик Жак Лакан виступив перед публікою видавців і перекладачів (але не психоаналітиків) своєї ж праці [Ekrits] із промовою, яку потім розшифрували із записів журналіста і означили заголовком «Токійська промова». У ній яскравий представник французької школи психоаналізу закликав сучасників повернутися до праць Фройда і перечитати їх наново та крізь призму нового психоаналітичного надбання. “Але говорячи про повернення, я не маю на увазі, що необхідно повернутися до якоїсь уявної первинної чистоти. Якщо з'явилося після Фройда - а воно з'явилося - щось справді нове, то я, зрозуміло, не тільки не протистою цьому, а навпаки, виявляю до цього живий інтерес”, - пояснив Лакан.

На думку представника французької школи психоаналізу, спосіб, яким ми слухаємо, дозволяє нам почути лише те, що ми вже звикли чути. Так, Лакан підкреслює, що якщо аналізант, наприклад, каже аналітику “щось інше”, то аналітик, в силу властивих практиці мови правил, також піддає це цензурі. “Цензура – річ найбанальніша і має місце не лише на рівні нашого особистого досвіду, але й на всіх рівнях наших так званих стосунків із собі подібними - іншими словами, ми просто не чуємо те, що не звикли чути заздалегідь”, - акцентує французький психоаналітик. - “Ми не звертаємо уваги на те, що цілий уривок, цілий параграф щойно сказаного загрожує чимось особливим, хоче сказати щось таке, чого в самому тексті немає. Це і є те головне, чого я прагну навчити: хотіти недостатньо; те, що хочуть сказати, сказати зазвичай не вдається; тут і потрібен слух психоаналітика, здатний вловити те, що інший насправді хотів сказати, а того, що він хотів сказати, у тексті, як правило, не знайдеш”. Французький психоаналітик відверто зізнається, що не знає, що є лінгвістикою в Японії і в яких регістрах у ній працюють, додаючи, що в його курсі лінгвістика послужила всього лише відправною точкою.

У Семінарі X «Тривога» (1962–1963) [47] Ж. Лакан переосмислює поняття тривоги і нестачі. Так, у логіці Лакана, тривога – це не безпредметний страх, адже, на думку французького психоаналітика, тривога завжди пов'язана з чимось конкретним, навіть якщо цей об'єкт не очевидний суб'єкту. Тривога – це сигнал про те, що щось занадто близько. Таким чином Лакан пояснює, що тривога виникає, коли щось, наприклад, об'єкт бажання, стає надто доступним і порушує суб'єктивний баланс. До всього, тривога – це єдиний афект, який ніколи не обманює, - підкреслює психоаналітик, оскільки, в той час як інші афекти можуть бути оманливими, тривога завжди вказує на реальну загрозу або нестачу. У свою чергу нестача - це не просто відсутність, це те, що структуровано в самому бажанні. Лакан розглядає нестачу як структурний елемент психіки: суб'єкт завжди бажає того, чого йому бракує. “Об'єкт а” як причина бажання визначає нестачу у суб'єкта. Жак Лакан вводить поняття «об'єкт а» (objet petit a) як об'єкт, який водночас викликає бажання і є його відсутністю. Поряд із тим, нестача визначає суб'єкта мовлення, адже в мові та символічному порядку нестача проявляється через саму неможливість повного вираження бажання.

Поняття нестачі Лакан продовжує розробляти і в своєму XVII Семінарі «Виворіт психоаналізу» (1969–1970) [49]. У ньому Лакан вводить концепцію чотирьох дискурсів (дискурс Господаря, дискурс Істерика, дискурс Університету та дискурс Аналітика), які описують різні структури соціальних відносин та способи організації мови і влади, стверджуючи, що, зокрема, влада Господаря базується на приховуванні власної нестачі, тоді як підлеглі суб'єкти змушені стикатися з нестачею безпосередньо. Це підкреслює, що нестача є фундаментальною для структури бажання та соціальних відносин. У контексті досліджуваної тематики саме дискурс Університету, на наш погляд, якнайкраще описує спосіб організації знання та влади, властивий

освітнім, науковим та бюрократичним інституціям Японії. В логіці Лакана, структура дискурсу Університету може бути представлена формулою з наступних чотирьох позицій:

● Агент (S2 – знання, об’єктивна істина);
● Інший (a – об'єкт а, причина бажання);
● Продукт (S1 – означник Господаря);
● Істина ($ – виключений суб'єкт, пригнічена істина).

Лакан аргументує, що Університетська система ставить Знання (S2) на позицію Агента у центр, але це знання структуроване за панівним ідеологічним порядком. Таким чином, знання передається не для розвитку бажання, а для формування об'єкта (“об'єкт а” (a) як адресат (Інший), який може бути «навченим» (студенти, підлеглі, суспільство). Означник Господаря (S1) відтворює владні структури. Так, наприклад, освіта формує суб'єктів, які слідують встановленим правилам. Тоді як виключений суб'єкт ($) в основі - прихована істина цього дискурсу – маскує свою функцію влади під виглядом «нейтрального знання».

Формула дискурсу Університету в логіці Лакана підтримує владу, створює ілюзію об'єктивного та нейтрального знання, яке, насправді, слугує означнику Господаря (панівній ідеології), як наслідок - перетворення суб'єкта на об'єкт. Університетський дискурс прагне зробити суб'єктів передбачуваними, перетворюючи їх на функціональні елементи системи. На відміну від дискурсу Аналітика, який працює з нестачею та бажанням, дискурс Університету нейтралізує їх, змушуючи суб'єкта приймати встановлені правила гри, беручи бажання під контроль. Так, ілюстрацією означеного може бути освітня система, де студентів вчать не критично мислити, а просто засвоювати знання, які відповідають інтересам певної влади чи економічного порядку. У японському класі, завчаючи напам’ять чергову сотню із 22500+ канджі (ієрогліфів) та супровідні граматичні конструкції, на запитання студента-іноземця, чому саме так, а не інакше, і в чому саме полягає сенс нового введеного правила, японський сенсей доволі часто відповідає “це просто так, це треба вивчити”.

Зазначимо, що Лакан протиставляє дискурс Університету дискурсу Аналітика, адже в психоаналізі знання не є засобом контролю, а допомагає суб'єкту усвідомити свою нестачу та бажання. В університетському дискурсі ж, навпаки, знання працює як спосіб маскувати нестачу, створюючи ілюзію самодостатності. Відтак, лаканівський дискурс Університету може бути проявлений у багатьох аспектах японської культури, особливо у сфері освіти, соціальної ієрархії та системи праці. Він проявляється через механізми контролю знання, дисципліни та відтворення владних структур. Чи не тому, жартома (чи ні) іноземці відзначають, що друге ім’я Японії - “Закон”, а по батькові - “Інструкція”. Зокрема, японська система освіти надзвичайно регламентована та орієнтована на іспити, а сам освітній процес у Японії значною мірою базується на запам’ятовуванні, а не на творчому мисленні. Наприклад, вивчення канджі - це не лише мовний процес, а й спосіб дисциплінувати мислення через ригорозний (суворий, вимогливий) порядок. Університетська освіта не просто готує фахівців, а формує «правильних» працівників: дисциплінованих, лояльних до компанії. Тож і японська традиція “довічного найму” та корпоративної лояльності також є частиною дискурсу Університету (終身雇用 shūshin koyō : довічна зайнятість або система «життя в компанії»). Поняття старший/молодший (先輩 / 後輩 : senpai / kōhai) підтримує цю структуру влади. Нові працівники в обов’язковому порядку проходять формальні навчання, що не стільки розвивають навички, скільки інтегрують їх у корпоративну культуру. «Офіційне знання» маскує реальну систему влади, де важливіше підкорятися правилам, ніж мислити самостійно. Гамбірувати (頑張ってください ganbatte kudasai) – концепція, що змушує працівників наполегливо працювати, не ставлячи під сумнів систему.

Конфуціанська етика в основі японської культури також узгоджується з Лаканівським дискурсом Університету: важливість соціальних ролей і підкорення старшим; колективізм над індивідуальністю означає, що суб'єкт має діяти згідно з правилами японського суспільства, а не власним бажанням, та знання як інструмент влади: чим більше правил знаєш, тим краще функціонуєш у системі. Особливо це видно в концепції 本音と建前 (honne to tatemae) – реальні почуття та формальні норми. Офіційний дискурс (知識 chishiki – знання) часто маскує реальні відносини влади. Tatemae (建前) – «офіційний порядок» знань, що регламентує суспільну поведінку.

Дискурс Університету працює також через медіа, рекламу та популярну культуру, які конструюють ідеологію знання як нейтральної категорії. У японських новинах присутня формалізація мови, що нейтралізує критику (敬語 keigo – система рівнів ввічливої мови). Новини не стільки повідомляють факти, скільки створюють порядок дискурсу, в якому знання має «правильну» форму.

Таким чином, японська культура продукує соціально «належні» суб'єкти, які функціонують у межах владного дискурсу. Проте, деякі соціальні феномени, як хікікоморі або кароші, можна розглядати як симптоми цього дискурсу, які вказують на неможливість повної інтеграції суб'єкта в систему.

Психоаналіз міжоб’єктних відносин головних героїв японської народної казки «Як журавлик віддячив за послугу» за лаканівською логікою в дискурсі університету.

Аби виокремити із розмаїття проявів людського буття один зі зразків і на його прикладі розглянути так званий “культурно-історичний інтерес” психоаналізу, у даній роботі ми свідомо обмежимося вибором саме народної японської казки.

Відтак, у ході нашого дослідження феноменів подяки та зобов’язання в японській культурі, поглянемо з психоаналітичної точки зору на трансльовані й приховані сенси японської народної казки «Як журавлик віддячив за послугу» або мовою оригіналу (Додаток А) -「ツルの恩返し」: tsuru no ongaeshi [206].

Зазначимо, що за свідченнями самих носіїв народності, мови та культури, немає японця, який би не читав цю казку хоча б раз у житті. Журавлик - як ключовий персонаж зазначеної казки, упродовж віків і сьогодні є головним героєм японських мистецьких полотен, символьним зображенням найрізноманітніших емблем, логотипів, листівок, сюжетів розпису шкільних, університецьких та офісних коридорів у Японії.

Японська народна казка «Як журавлик віддячив за послугу» розкриває сюжет визволенняізпасткижуравлябідниммолодимяпонцемнаім’яЙохей (ред: у даному дослідженні аналізується саме зразок друкованої версії казки мовою оригіналу зі збірки казок для дітей, кількаразово виданій у Японії; поряд із тим, в деяких інтернет-варіаціях сюжету японською мовою та в перекладах англійською молодий герой змінюється на сімейну пару чоловіка й жінку похилого віку, які не мали дітей). Після порятунку Журавль перетворюється на дівчину, яка стукає в двері господаря-визволителя. Дівчина представляється гостею і невдовзі залишається жити в японському домі. Одного разу в будинку не стає їжі і тому господареві доводиться йти на заробітки, аби змогти й надалі прогодувати себе і гостю. Дівчина пропонує господареві, що вона піде до комори японського дому й скористається в підсобній кімнаті ткацьким верстатом, але при цьому висуває господареві умову: доки вона там працює і двері в комору зачинені, - заходити і дивитися на неї заборонено. Так час від часу дівчина пряла неймовірної краси плотно, яке врешті решт продавалося задорого. Проте Йохей став помічати, що дівчина геть змарніла й схудла. І одного разу він вирішив таки порушити обіцянку й поглянути, що робиться за зачиненими дверима комори. Та коли він увійшов до кімнати, то побачив там білого Журавля, який дзьобом вищипував із себе пір’я до крові. Так Йохей зрозумів, звідки було те дивовижне коштовне полотно. Журавель сповіщає господаря, що він той самий птах, якого Йохей колись врятував від смерті, тому Журавль перевтілився у дівчину, аби прийти в дім рятівника і віддячити йому за визволення з пастки. Та, оскільки умова була порушена і тепер господар знає всю правду, Журавлеві нічого не залишається, як повернутися в небо. І Журавель здіймається вгору й відлітає крізь падаючий сніг.

У контексті досліджуваної теми нашу увагу також привернули й наступні ієрогліфи, або – канжі, як їх прийнято називати в Японії замість запозиченого в китайців “ієрогліфа”:
恩 • on • подяка;
返し• kaeshi • повернення;
恩返し• ongaeshi • віддячити (дієслово) або - повернути подяку.

Спробуємо переосмислити вищезазначене із психоаналітичної точки зору. Суб’єктами твору виступають представники японського народу і природа (згідно двох ключових релігійних течій Японії - синтоїзму і буддизму - людина і природа співіснують в гармонії).

У логіці лаканівського психоаналітичного підходу наявність “умови” (S2 як “агент” - Знання або соціальний імператив, “об’єктивна істина”) неминуче породжує в іншому “нестачу” ($ - головний герой японець Йохей), яку суб’єкту неврозу нав’язливих станів будь-що треба “заповнити”.

Так, роблячи послугу Журавлеві (S1 - “господарське означуване”, або той, хто видає знання і чиїми насправді є ці правила), японець ($) несе певні “втрати”, “жертви” - і тому для Журавля, японець є “Людиною-Он” [205] і тому Журавель має “сплатити”, повернути послугу, або лаканівською термінологією – заповнити нестачу іншого (“а” - пір’я, яке перетворюється на коштовне полотно, але, разом із тим, воно ніколи не зможе повністю символізуватися. Тобто, у цьому процесі повернення подяки (соціального зобов’язання в контексті японської культури), або інакше - у цьому знанні S2, буде міститися й певна Нестача “а”).

Головний герой японець Йохей ($), котрий, із одного боку, діє за встановленим (Журавлем S1) правилом (соціальним імперативом), отже, він приймає Знання S2 (правило), але, з іншого боку - внутрішньопсихічний конфлікт у ньому породжує імпульс потягу, цікавості до того, щоб дізнатися, а що ж відбувається за зачиненими дверима. Відтак, $ не вистачає “а”, щоб стати суб’єктом цілісним.

Що з психоаналітичної точки зору ми спостерігаємо як результат: Журавель до крові вищипує з себе пір’я і тче з нього дороговартісне полотно (мозохістична позиція із витісненим садистичним імпульсом, оберненим у протилежне) для свого господаря-визволителя (Людини-Он) на продаж (психічний акт, спрямований на “заповнення нестачі в Іншому”).

Який же прихований (позаусвідомлений) сенс японської народної казки свідомо і несвідомо зчитується юними суб’єктами психіки впродовж століть, передається з покоління в покоління і сьогодні активно символьно тиражується і підтримується в сучасному японському суспільстві? Ти маєш “зняти з себе шкіру”, але - розрахуватися за “Он”, щоб не нести тягар провини й боргу як перед пращурами, так і перед своїми нащадками, - як компонент безперервної залежності від Іншого.

Відтак, народна казка «Як журавлик віддячив за послугу» через символізм і метафоричні образи яскраво ілюструє феномени подяки і зобов’язання в японській культурі та розкриває глибинні конфлікти між вдячністю і почуттям боргу, що властиві японському соціуму, а також, дає можливість проаналізувати ці явища як потенційне підґрунтя для розвитку нав’язливих станів, зокрема, зображуючи художніми засобами картину функціонування структури неврозу нав’язливих станів у психоаналітичному дискурсі. Таке дослідження дозволяє побачити, як історично-культурні аспекти розвитку та функціонування суспільства потенційно впливають на психічне здоров’я та формують індивідуальні й колективні патерни поведінки.

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного психоаналітичного дослідження нами було здійснено реконструкцію теоретичних поглядів Зігмунда Фройда на невроз нав’язливих станів та наведено його типову форму психічного конфлікту, що виражається в так званих нав’язливих симптомах і такому способі мислення, при якому превалює переживання одного й того ж (сумніви, каяття), що в свою чергу призводить до гальмування думок та дій. Поряд із цим, динаміка психічних процесів, що лежить в основі неврозу нав’язливих станів, анального характеру та обумовлених ним реактивних утворень, дозволяє сконструювати таку клінічну картину неврозу, за якої симптоми на перший погляд непомітні. Так, у логіці думки Фройда патогенні процеси при неврозі нав’язливості можуть виникати через механізм зміщення афекту на уявлення, більш-менш віддалені від об’єкта, механізм ізоляції та відміни того, що вже деколи відбулося. З точки зору потягів - у проявах амбівалентності, фіксації на анальній стадії психосексуального розвитку, регресії, та з точки зору топіки - у садомазохістичному відношенні, інтеріорізованому в формі напружених відносин між Я і занадто суворим Над-Я.
Здійснивши теоретичний аналіз досліджень неврозу нав’язливих станів у кляйніанській традиції, нам вдалося виокремити концепт репарації як важливе доповнення лінії фройдівських міркувань від потреби суб’єкта компенсувати уявну “заборгованість” до зв’язку із бажанням суб’єкта "виправити" уявну чи реальну шкоду, завдану об'єкту любові та важливість формування почуття вдячності саме як етапу психічного розвитку, який сприяє переходу від параноїдно-шизоїдної до депресивної позиції.
Поряд із тим, переосмислюючи теоретичні напрацювання психоаналітиків-класиків, саме французька школа психоаналізу, на наш погляд, зробила, направду, революційний внесок у розвитку наукових досліджень неврозу нав’язливих станів у постфройдівський період. Так, майже через 40 років після відкриття неврозу нав’язливості як класу саме Лакан “вивів” із глухого кута Фройда в його ніби незавершеній роботі із людиною-пацюком, виявивши, що обраний класиком підхід до аналізу пацієнта був мало ефективний через нестачу важливого етапу роботи з суб’єктом неврозу нав’язливості. Зокрема, у лаканівській логіці тривога - це в першу чергу сигнал внутрішньопсихічного конфлікту, що виникає через протиріччя між бажанням суб’єкта та вимогами суворого “Над-Я” і пов'язана з об'єктом-причиною бажання “a”, що символізує втрату або відсутність чогось значущого. Відтак, невроз нав’язливих станів, що характеризується постійним внутрішнім діалогом і сумнівами, які затримують дію, створюючи тим самим відчуття безпеки, французький психоаналітик розглядає як захисну структуру, котра дозволяє суб’єкту уникати конфронтації з власним бажанням. На думку французького психоаналітика, в японській культурі символічне є особливо важливим і створює унікальну чутливість до соціальних норм й очікувань. Лакан підкреслює, що мова та ритуали в японському суспільстві формують індивідуальні психологічні структури. Поряд із тим, опрацьовуючи фундаментальні психоаналітичні роботи і як додаткові - міждисциплінарні та кроскультурні дослідження функціонування японського суспільства в історичному, соціальному та культурному контекстах, нами також були виявлені особливості прояву феноменів подяки та зобов’язання в японській культурі.

Так, Рут Бенедикт, як автор унікального масштабного дослідження японської нації, її поведінки і культури функціонування, виконаного на спецзамовлення уряду США в часи Другої світової війни та післявоєнний період, звертає увагу та не, що на Заході англійською звично говорять «heirs of the ages», тобто «спадкоємці віків», тоді як східні народи повертають монету іншою стороною й усвідомлено визнають себе саме «боржниками віків». Ці конотації в повній мірі передають закріплені в ієрогліфічній мові японські канджі 恩 • on • подяка (іменник / як мотив до дії); 恩返し• ongaeshi • віддячити (дієслово / або - повернути подяку) та 義理 • ぎり • giri • соціальне

зобовʼязання. Таким чином, позначуваним “он” є означальне “борг”, і його “слід сплатити”. Поряд із тим, в Японії всі оплати боргів відносяться до особливої категорії, адже почуття обов'язку для японців первинне і всеосяжне. Відтак, і почуття необхідності оплати боргу, передається цілою групою інших понять. Почуття людського обов'язку (он) - не чеснота. Саме оплата обов'язку - чеснота. Тож, коли людина активно присвячує себе справі подяки, тоді й починається чеснота.

Лакан акцентує, що структура мови та символічний порядок, у якому закріплені соціальні норми та правила, що можуть породжувати внутрішньопсихічні конфлікти, впливають на формування неврозів, оскільки саме невроз нав'язливих станів формується через постійне повторення певних патернів поведінки, пов'язаних із позаусвідомленими конфліктами.

Відтак, дослухаючись заклику яскравого представника французької школи психоаналізу Жака Лакана в Японії під час “Токійської промови” повернутися до Фройда і переосмислити його праці наново, в рамках метапсихології та в співставленні із другою психодинамічною моделлю психічного апарату Зігмунда Фройда “Воно – Я – Над-Я”, ми змоделювали та проаналізували в макророзрізі ієрархічну побудову суспільства Японії, виокремивши три ключові, на наш погляд, конструкти: “神 : кami (Архаїчне божество) - 私たち : watashitachi (Ми як заперечене Я) - 天皇 : tennō : ( Небесний правитель, Імператор)”.

Такий хід у наукових пошуках надав нам змогу осягнути специфіку есенціальної японської культури й методом прикладного психоаналізу дослідити подяку та зобов’язання вже суто в японському розумінні, й надалі - застосувати напрацьовану теоретичну модель в аналізі відносин головних героїв японської народної казки «Як журавлик віддячив за послугу».

За сюжетом казки бідний молодий японець на ім’я Йохей рятує від пастки журавля (ред: у даному дослідженні аналізувався саме зразок друкованої версії казки мовою оригіналу зі збірки казок для дітей, кількаразово виданій у Японії; поряд із тим, довідково зазначимо, що в деяких інтернет-варіаціях сюжету японською мовою та в перекладах англійською молодий герой змінюється на сімейну пару чоловіка й жінку похилого віку, які не мали дітей).
Так, після порятунку журавль перетворюється на дівчину, яка стукає в двері господаря-визволителя. Дівчина представляється гостею і невдовзі залишається жити в японському домі. Одного разу в будинку не стає їжі і тому господареві доводиться йти на заробітки, аби змогти й надалі прогодувати себе і гостю. Дівчина пропонує господареві, що вона піде до комори японського дому й скористається в підсобній кімнаті ткацьким верстатом, але при цьому висуває господареві умову: доки вона там працює і двері в комору зачинені, - заходити і дивитися на неї заборонено. Так час від часу дівчина пряла неймовірної краси плотно, яке врешті решт продавалося задорого. Проте Йохей став помічати, що дівчина геть змарніла й схудла. І одного разу він вирішив таки порушити обіцянку й поглянути, що робиться за зачиненими дверима комори. Та коли він увійшов до кімнати, то побачив там білого журавля, який дзьобом вищипував із себе пір’я до крові. Так Йохей зрозумів, звідки було те дивовижне коштовне полотно. Журавель сповіщає господаря, що він той самий птах, якого Йохей колись врятував від смерті, тому журавль перевтілився у дівчину, аби прийти в дім рятівника і віддячити йому за визволення з пастки. Та, оскільки умова була порушена і тепер господар знає всю правду, журавлеві нічого не залишається, як повернутися в небо. І журавель здіймається вгору й відлітає крізь падаючий сніг.

У контексті досліджуваної теми автори також аналізують ієрогліфічну назву народної казки. Зокрема, канжі, як їх прийнято називати в Японії замість запозиченого в китайців “ієрогліфа” - японською「ツルの恩返し」: tsuru no ongaeshi - позначають:
恩 • on • подяка;
返し• kaeshi • повернення;
恩返し• ongaeshi • віддячити (дієслово) або - повернути подяку.
Відтак, наступним логічним кроком стало переосмислення на прикладі аналізу відносин головних героїв японської народної казки «Як журавлик віддячив за послугу» наявних ієрархічних позицій уже в лаканівському підході у дискурсі університету, де:

● S2 - “агент”, і це є Знання (об’єктивна істина). Отже, за сюжетом казки, це саме те правило і ключова вимога, що вносить персонаж Журавлика: не можна підглядати, бо все зникне; так, за добро треба відплачувати своїй “Людині-Он”, але в той же час - їй не можна дивитися на те, яким чином це робиться.

● S1 - “господарське” означуване, і це є сам Журавель: той, хто видає це знання, той, чиїми ці правила являються насправді.
● “а” - це те, що виробляється. За сюжетом японської народної казки - це пір’я, яке перетворюється на коштовне полотно, але, разом із цим, воно ніколи не може повністю символізуватися. Тобто, у цьому боргу (процесі повернення подяки), або інакше - у цьому знанні S2, буде міститися й певна Нестача “а”.

● $ - це головний герой японець Йохей, котрий, із одного боку, діє за встановленим (Журавлем S1) правилом (соціальним імперативом), отже, він приймає це Знання S2 (правило), але, з іншого боку - внутрішньопсихічний конфлікт у ньому породжує імпульс потягу, цікавості до того, що ж відбувається за закритими дверима. Відтак, $ не вистачає “а”, щоб стати суб’єктом цілісним.

Таким чином, на прикладі японської народної казки ми проаналізували, як функціонує дискурс університету, як задає Знання (певне правило), яке в свою чергу породжує потяг до того, аби це правило порушити, і коли це правило порушено, - відбувається закономірна зміна дискурсу: за сюжетом казки S1 (сам Журавель) являє себе в ту мить, коли його ж правило порушене, тож і його борг - виконаний, і він відлітає.

Зокрема, екстраполюючи на реальність сьогодення в історико-соціокультурний контекст автентичної Японії дану модель функціонування дискурсу університету за прикладом відносин головних героїв японської народної казки “Як журавлик віддячив за послугу”, ми можемо припустити, що й дитина едипального віку буде взаємодіяти зі зразком фольклору про повернення подяки аналогічним чином, коли через такий дискурс японській дитині задається Знання, правило, сформульоване японським символічним порядком (великим Іншим “А”), поряд із тим існуватиме й імпульс потягу суб’єкта психіки - порушити це правило, що може призводити до її невротизації. Істина нею пізнається через втрату й набуття Нестачі.

У своїй “Токійській промові”, звертаючись до публіки, Лакан підкреслить: те, що хочуть сказати, сказати, зазвичай, не вдається; і тому потрібен слух психоаналітика, здатний вловити те, що інший насправді хотів сказати, адже того, що він хотів сказати, у тексті, як правило, не знайдеш, додаючи, що для нього й самого залишилося питанням, що є лінгвістикою в Японії і в яких регістрах у ній працюють. У випадку французького психоаналітика лінгвістика послужила всього лише відправною точкою.

У послідовності означених міркувань та аналізу даних, далеко не вичерпних, поряд із тим - достатніх, на наш погляд, у рамках проведеного психоаналітичного дослідження, аби нині дійти висновку, що виведена на початку психоаналітичного дослідження гіпотеза, попри суттєвий виклик сформульованої проблематики, до якої апелював і сам Лакан, підтверджується результатами проведеного дослідження: феномени подяки та зобов’язання в японській культурі зумовлені функціонуванням структури неврозу нав’язливих станів у лаканівській інтерпретації.

Зміна позицій призведе і до зміни дискурсу.

Блог

ツルの恩返し : психоаналітичний погляд